varjag_2007 (varjag_2007) wrote,
varjag_2007
varjag_2007

Владимир Яворивский: ЯНЫЧАРЫ

«Літературна Україна», №47, 24 ноября 1983 г.                                                 
                   Володимир Яворівський

Яничари

19 серпня органи внутрішніх справ ПНР затримали у місті Битом громадянку Франції Ірину Зелену. За­тримали, на гарячому — в момент передачі радянсь­кому громадянинові інструкцій шпигунського характе­ру, грошей і мікроплівок. Звичайна з вигляду туристка виявилась емісаром західних підривних центрів — так званих «Антибільшовицького блоку народів» (АБН) і «Зарубіжних частин організації українських націоналі­стів» (3Ч ОУН). У ролі «керівника» цих політичних банд виступав бандерівець Я. Стецько.
Шпигунський вантаж призначався для «однодумця» в місті Івано-Франківську. Але оунівські ватажки не здогадувались, що ось уже кілька років дбайливо і глибоко законспірований ними канал діяв вхолосту: на­кази та інструкції Я. Стецька регулярно читав не тіль­ки його «однодумець» і адресат в Івано-Франківську...
22 листопада у Києві відбулась прес-конференція для радянських та іноземних журналістів, скликана Міністерством закордонних справ Української PCP та Спілкою журналістів республіки.
Прес-конференцію відкрив секретар правління Спіл­ки журналістів республіки М. О. Шибик.
Перед присутніми із заявою виступив М. Є. Кухтяк, співробітник Івано-Франківського медінституту, відомий Я. Стецьку та певним колам на Заході як «Орест».
Селянський хлопець, який вихований Радянською владою й одержав від неї вищу освіту» Михайло Кухтяк не поступився совістю, не розміняв на доларові папірці все, що вважав найдорожчим і священним, — Батьківщину, честь і гідність радянської людини. Він звернувся в органи державної безпеки і незабаром став учасником операції-відповіді, яка зірвала злочинний замір оунівців.
Заява М. Є. Кухтяка, відповіді на запитання журналістів, які він дав у ході прес-конференції, демонстрування шпигунського реквізиту, вилученого у вже згадуваної І. Зеленої, ще раз доказово засвідчили, що імперіалістичні кола Заходу, їх розвідувально-диверсійні служби у своїй підривній діяльності проти нашої держави активно використовують закордонні кубла жовтоблакитників, які виступають під багатоликою машкарою і галасливими назвами: «Організація українських націоналістів», «Українська головна визвольна рада», «Антибільшовицький блок народів», «Світовий конгрес вільних українців» та інші. Позбавлені будь-якого соціально-політичного ґрунту на Україні, ці прислужники гестапо і абверу, ЦРУ і БНД, не вибираючи засобів, намагаються зашкодити нашому народові жити вільним, повнокровним життям, будувати сучасне, наближати майбутнє.

Для мого покоління, покоління сьогоднішніх сорокарічних, народжених наперекір війні, що косила наш народ у таких страхітливих масштабах, з таким сатанинським розмахом, що окреме життя, здавалося, втратило свою вартість, — для нас із кров'ю матерів перейшла праведна ненависть до фашизму.
Наша свідомість формувалася в літа повоєння, коли вперше для кожного, хто залишився живий, з такою болісною конкретністю постала цифра — двадцять мільйонів. Батьки вчилися ходити разом зі своїми дітьми, полишаючи осоружні милиці, видані у фронтовому шпиталі. Поява сол­дата на обрії, за селом, на якусь мить зупиняла серце в кожної вдови і майже в кожної матері: може, мій? Може, помилилась похоронка?! По ночах дозволяли собі відголоситися й виплакатись ті, хто на довгі літа, а то й на весь свій вік, збереже вірність тому єдиному, якого й не знати, де поховано. Ми вивчали географію із вечірніх розмов батьків-фронтовиків, бо вони знали її не по шкільній карті, а по смертельних боях за кожну висотку, село чи місто, знали її по місцях своїх поранень і братських могил, де лежать їхні побратими.
Росія ще розбирала гаряче каміння Сталінграда, щоб будувати з нього нове житло. Вона понесла втрати найбільші. У нашому соціалістичному домі ми не звикли говорити і думати про чиюсь перевагу, хоч і пам'ятали про те, що саме Росія винесла на своїх могутніх раменах головний тягар війни і тільки тому, що гітлерівці не змогли підкорити її — ми теж залишилися народом, нацією.
Білорусія недорахувалася кожного четвертого із своїх синів та дочок.
Пів-України жило в землянках, як у печерну добу. Вчорашні фронтовики відбудовували понівечений фашистами Дніпрогес, щоб ожили наші заводи, щоб знову світився ночами наш степовий південь. Натомлені матері (якої лише роботи не порали вони в ті літа: доглядали здичавіле за війну колгоспне поле, місили заміси на нову хату для овдовілої сусідки, давали державі хліб і цукор!) усе ж учили нас віри й любові, передавали нам свої пісні, свою доброту. І — свою ненависть до фашизму, про який не мали права забувати, який саме тоді постав перед праведним судом у Нюрнберзі.
Для жителів східних областей України війна повільно, болісно, але таки відходила в минуле, а західні землі республіки ще обагрювалися кров'ю невинних людей, закатованих бандерівськими варварами. І для нас це також був фашизм, ще страшніший за той, який такою ціною жертв подолали наші батьки на бранному полі Європи.
Коли виснажена лихоліттям гітлерівської навали Україна заходилася рахувати свої рани, непоправні втрати, могили синів і дочок, коли заходилася сіяти свій мирний хліб — жовтоблакитники з бункерів і криївок по-садистському вдарили їй у слину.
Той, хто любить Україну справжньою, чесною, по-синівському просвітленою любов'ю, хто зичить її народові добра та щастя, — хіба зможе пробачити чи забути цей підступ! Особливо тоді, коли з'ясувалося, що майже всі вони — кваліфіковані злочинці і яничари, які в своєму братовбивстві були жорстокішими за гітлерівців, хоч і пройшли вишкіл саме в них.
За свою історію український народ бачив і зрадників, і перевертнів, і запроданців, які спекулювали його добрим іменем, але таких, як ці, та ще й у таку важку годину, — вперше. Тому й пам'ять наша замінована вічною ненавистю до них.
Це вже сталося за життя моїх ровесників, хоч було тоді хлопцям з Волині та Ровенщини, з Тернопілля та Івано-Франківщини мало літ, але криваві ночі, розстріли, підпали, вчинені бандерівцями, робили їх передчасно дорослими. Ці злочини близько від нас у часі, ще живуть на землі їхні автори та виконавці — тому й така ненависть до них, тому перейде вона і до наших дітей разом зі священною любов'ю до свого народу.
Я вперше побачив фашизм зблизька дорослими очима, коли писав свою повість «Вічні Кортеліси». Пам'ять Кортелісів ще кровоточила, люди, які розповідали про трагедію свого села в «чорну середу» сорок другого, через кілька фраз заходилися слізьми й надовго замовкали, дослухаючись до свого болю, до голосного биття свого серця, до часу, що запікся в їхньому єстві.
Стара Варвара Зайко, яка й зараз залишилася жити на своєму хуторі, жінка, що дивом врятувалася, виповзши опівночі з-під трупів хуторян, майже через сорок років після свого другого народження, казала мені: «Жива — бачите. Тих поліцаюг вже й постріляно, в тюрми посаджено, людьми проклято, а я — живу. Вискочила з купи мертвого люда і скочила кроз вікно... Ви аж з Києва, то, може, знаєте: вимерли Зенюк і Паливода в Америці чи ще живуть?.. Всяко кажуть, а я хочу певно знати... Скільки жила, то здавалося: кулі за мною летять».
Дорога Варваро Микитівно, з повісті ви знаєте, що поліцаїв Кошелюка та Корнелюка, які після війни опинилися в бандах бульбашів і накопичували свої злочини вже не тільки в Кортелісах, а по всій Волині, — їх таки постріляно, точніше — страчено. Я, мабуть, вас засмучу тим, що Зенюк і Паливода живуть у Філадельфії й досі. Не просто існують, Варваро Микитівно. Навіть написавши повість про фашизм у воєнні та повоєнні роки, я вірив, що найчорніша його сторінка вже перегорнута, що в сьогоднішньому світі йому вже немає місця. Як-не-як, а все ж Америка свого часу ходила в наших союзниках, хоч ми платили за перемогу кров'ю, стражданнями, двадцятьма мільйонами життів, а вона — тушонкою, а все не, а все ж... Знав, що є покидьки, яким не знайшлося б місця серед людей на радянській землі.
Та цього літа, Варваро Микитівно, я кілька днів не міг прийти до тями, побачивши моторошний, не прихований за навіть найпримітивнішу маску, оскал фашизму.
У ваші вічні Кортеліси (таки вічні, якщо вони знову постали з небуття) надійшов анонімний лист, якого я не буду цитувати, шануючи і пам'ять тих, які лежать у п'яти могилах посеред села, і душі кортеліських дітей, і хворі од всього пережитого серця ваших ровесників, його страшно тримати в руках, від самого дотику до того аркуша паперу — довго зводить судомою пальці.
Вони погрожують, Варваро Микитівно, ідо прийдуть знову і відомстять. Запитаєте, за що? Зате, що кілька кортелісців залишилися живими, що мають пам'ять, що продовжили рід, що село ваше — незнищенне.
Колись бандити підкидали писані погрози окремим людям, які стояли поперек їхньої чорної дороги. Але щоб цілому селу — такого не зафіксовано навіть в часи найзапекліших класових битв.
У кількох безграмотних реченнях, начинених словами-покручами з лексики неуків, стільки люті Й погроз, що їх можна сприймати як анонімну погрозу п'ятдесяти мільйонам нашого народу, погрозу кожному з нас, живих, особисто.
Не анонімка це, Варваро Микитівно, не анонімка, підкинута всій Радянській Україні якимсь божевільним туристом у хвилину приступу агресивної антирадянщини, у хвилину страшного розчарування тим, що ми, наші міста і села зовсім не такі, як йому б того хотілося.
Не анонімка, бо ми знаємо наших ворогів поіменно.
Є серед них зенюки й паливоди з професією катів, які у повоєнні роки залишилися «безробітними», бо ми очистили від них нашу рідну землю й замкнули свої державні кордони. Професія їхня на довгий час стала «безперспективною». і про них забули «покровителі». Тому й за останніми відомостями — Зенюк помирає у дешевій філадельфійській лікарні, а Паливоду розбив параліч. Ні на які більш «кваліфіковані» роботи їх не запросили, як і залишилися в ранзі катів, чекаючи слушної нагоди...
Та були серед них і освіченіші, які чинили ті самі звірства, лише «в білих рукавичках». У роки нашої війни фашизмом Гітлера вони під'юджували братовбивчі інстинкти зенюків і паливод. Потім перші хвилі холодної війни прибили їх до американського берега, де на них чекали гончаки із ЦРУ та покупці душ із інших імперіалістичних розвідок.
Хто більше платив — туди і йшли.
Якби наші вчорашні союзники, котрі прекрасно знали, що мають справу з тими ж таки фашистами, мізки яких вражені «національним безумством» і садистичною ненавистю до народу, який колись ділився з ними своїм хлібом, ділився всім, що мав на столі та в душі, — якби уже так звані «союзники» не закрили тоді на цей факт очей — бути б сьогодні усім стецькам юридично узаконеними ворогами всього людства. Навіть на планеті їм би не знайшлося місця. Якщо вони з таким патологічним презирством ставляться до свого народу, то завтра зрадять і педантично вбиватимуть тих, хто просто взяв їх у прийми.
Ні, прийняли, підгодували, присвоїли кожному номер з ошийником, ввели допінг для боротьби з комуністами. Гайда, вперед! Забудьте, мовляв, про те, що на Нюрнберзькому процесі ми також визнали вас фашистами і на якийсь час навіть заборонили в'їзд у наші «благословенні» Штати. Забудьте, то була наша свідома «помилка», час того вимагав. Уперед! Ми навіть позволяємо вам розмовляти українською мовою, але з акцентом, з акцентом... англійським чи німецьким, чи французьким — не має значення.
Цієї осені світ переживав велику тривогу. Кардіограма людства в окремі дні і ночі сягає кризових точок. Цивілізація в очах списаного з Голлівуду «актора Роні» скидається лишень на кіно-бутафорію з пап'є-маше. А він уже рветься в світові режисери, він намагається «ставити» останню дію історії двадцятого століття. Вже не втримується навіть газета «Нью-Йорк таймс» від нищівної «рецензії» на його «режисуру»: «Рейган у ряді випадків за останні тижні чітко й наочно продемонстрував свою інтелектуальну та емоційну нездатність проводити зовнішню політику на раціональній або хоча б законній основі». Не чує, бо його слух саме милує статейка з «Вашінгтон таймс», підписана Ярославом Стецьком: «Наш найбільший ворог — то стабілізація відносин у світі, рівновага сил, розрядка і роззброєння. Тому найперше наше завдання — розпалювати ворожнечу різних сил у світі до Росії».
Про все це вже не раз чуто, бо взято воно «напрокат» із ідеологічних штампів антирадянщиків. Але...
Змусила мене перервати роботу над романом про Людину, яка з велетенської любові до свого народу, до його будучини понад століття тому сказала: «Врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі», й написати цю статтю прес-конференція, яка відбулася у Києві. Через сорок літ після того, коли з його праісторичних пагорбів було зметено останню орду завойовників. На цей раз — фашистів.
Значення цієї прес-конференції має для нас вимір особливий. Вона викрила злочинні шпигунські й диверсійні дії закордонних буржуазно-націоналістичних організацій, які діють за вказівками іноземних розвідок з територій США, Англії, ФРН та інших капіталістичних країн, як безкомпромісний рентген, висвітлила не лише «зовнішність», а й «нутрощі» Ярослава Стецька та його ідеологічного «почету» саме сьогодні, коли запитання «бути чи не бути» постало у всепланетарних масштабах.
У кожного, хто був присутній на цій прес-конференції, хто бачив її по телевізору, не залишилося найменшого сумніву: це— фашизм. Але на відміну від свого, проклятого людьми, «предтечі» — він постає уже не з обрізом та зашморгом, а з ідеєю не лише можливості, ай — доцільності «атомоної війни», в якій, мовляв, не страшно принести в жертву дві третини українців. А ті, котрі залишаться живими (один із трьох!), повинні... покірно слухатися Стецька.
Те, що в польському місті Битом у серпні цього року було затримано співробітниками орга­нів внутрішніх справ народної Польщі «чорноробочу» аж двох фашистських організацій («Антибільшовицький блок народів» і «Закордонні частини організації українських націоналістів») — факт, якоюсь мірою, навіть природний. І те, що Ірина Зелена служить двом «бльокам» одразу, хоч вони, маючи в своєму розпорядженні лише моральних та духовних покручів, гризуться між собою за абсолютну першість. І те, що її затримали. І те, що шпигунська її роль у цій поїздці — неспростовна. І те, що громадянин Союз Радянських. Соціалістичних Республік, українець з міста Івано-Франківська. Михайло Кухтяк вчинив, як підказала йому честь і совість радянської людини, − теж закономірно. Такі факти з хрестоматії поразок стецьків, ЦРУ, в пожежному «алярмі» створених «бльоків» по продукуванню антирадянської «жовчі» на експорт.
Вразило інше.
Побачене й почуте на прес-конференції я б назвав вражаючим самовикриттям наших ворогів перед українським народом. Рентген «ідей» і «душі» Ярослава Стецька міг би викликати огиду, як до аморального видовиська, до демонстрації повного озвіріння, колишньої людини. Тільки звичайну огиду, якби ми не знали, що за словами, за «ідеями» Стецька, Богданівського та інших, не вартих вашої уваги в цій статті, — стоїть уже готовий до дії фашизм, взірця вісімдесят третього року.
Ми побачили його. Не лише власними очима, а й очима наших дітей, очима тих, кого вони осіннього досвітку сорок другого оточили в Кортелісах і, регочучи, вели до ям, з яких вже вихлюпувалася ще гаряча кров щойно розстріляних. Очима тих, кого вони катували, спалювали живцем, вкидали у криниці навіть після війни.
Ось він, увесь у цих стецькових настановах, настановах «вождя» без народу, без держави, без території, без історичного минулого, бо воно в нього почалося з кривавої сторінки зради в роки найбільшого горя, коли Гітлер хотів перетворити кілька мільйонів українців, які залишаться живими, на німих гречкосіїв у його імперії.
«Дати до диспозиції ОУН та іншим учасникам «Антибільшовицького блоку народів» модерні засоби масової комунікації й інші заавансовані засоби технології й електроніки, зокрема, поставлення власної радіостанції ОУН близько... України»;
«Рекомендувати урядам країн з численною різнонаціональною еміграцією, щоб організувати військові частини, складені з однонаціональних груп у різних країнах»;
«Робити серйозні заходи перед урядом ЗСА (так Стецько «українізує» навіть абревіатуру назви країни, яка фінансує його «вождізм», старається, як бачите) стосовно зміни політики детанту й практичних заходів допомоги нашій дії, наприклад, вможливлення ОУН—АБН створення центру чи Скріплення політично-психологічної війни за технічною допомогою компетентних для цього чинників»;
«Добиватися власної радіовисильні, щоб політично й технічно було можливим створити центр психологічної війни ОУН»;
«Зробити наголос на військовий вишкіл молоді, на змілітаризування членів ОУН...» І так далі.
Пошкодую тебе, читачу, бо знаю, що й ці кільканадцять фраз (їхню «стилістику»міг би поправити на нормальну українську мову наш хлопчак із підготовчої групи дитячого садка) навіяли на тебе відчуття того, що спілкуєшся з агресивним божевільним з лікарні, розташованої на безлюдному острові.
Саме так і можна було б сприймати його. «Слова та голос — більш нічого», якби так само сприймали (як словесну віхолу) його в Білому домі, в Мюнхені, в ЦРУ, в НАТО. Не варті б вони були нашої уваги, уваги народу, який ось уже сорок літ  у мирі й злагоді з іншими народами-побратимами соціалістичної держави засіває свою ниву, варить знамениту запорізьку крицю, спокійно й розважливо вирішує республіканські та вседержавні проблеми щоб жити іще краще. Делегує своїх синів у космічні польоти. Народжує для своєї світової слави вчених, письменників, співаків, акторів, у творчості яких могутньо світиться його добра, не озлоблена страхіттями минулої війни, освячена національною гідністю й інтернаціональною широтою душа.
Він знає свою історію не з чужих рук, не з уст стецьків, а з власного, добутого біля чепіг плуга, біля козацької шаблі, біля дитячої колиски досвіду. Саме цей досвід допоміг йому зробити вибір своєї долі в двадцятому столітті — піти за комуністами.
І тому він є.
І тому кожен з нас має за найвищу честь — належати до нього. І тому в кожного з нас є віра в людину і в людство, є акумульована у дневі сущому історична пам’ять роду й народу, при нас наші батьки — ровесники революції й наші діти — живе, трепетне майбутнє кожного. Є батьки, діти й онуки отже, є безперервність, вічно оновлювана нескінченність народу у часі.
Ми утвердили себе у своїй соціалістичній історії, ми знаємо своїх ворогів.
І тому міряємо своє майбутнє не за рейганівським чи стецьковим «годинником», а вічністю.
Вічністю, яка не зраджувала нам жодного разу.

Tags: архивная полка, без комментариев, мораль, национализм, оун, фашизм
Subscribe
promo varjag_2007 september 14, 2015 14:01 71
Buy for 300 tokens
Вы все знаете, что все годы существования моего блога мой заработок не был связан с ЖЖ. Т.е. я не была связана и не имела никаких обязательств материального характера ни перед какими политическими силами и различными группами, кроме дружеских уз и благодарности знакомым и незнакомым френдам,…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 9 comments