Стрільці 115-го батальйону після отримання зброї Стоять зліва направо: В.Гаврилишин, ?, Рак, В.Бажай, І.Пилипюк, О.Титинюк, Вепрюк, Ілашкевич; присіли зліва направо: О.Білак, І.Семеген, С.Ісопчук. Київ, весна 1942 р.
"Після ліквідації Куреня чимало з них, рятуючись перед безжальністю німецьких репресій проти активістів націоналістичного руху з Західної України, змушені були зголоситися до різних добровольчих частин німецької армії. Однією з них був уже згадуваний 109-й батальйон під командуванням ґенерала Омеляновича-Павленка; втім, більшість буковинців влилася до складу 115-го і 118-го батальйонів. І хоча історія цих німецьких військових формувань не лежить в безпосередньому зв'язку з історією Буковинського Куреня, їх діяльність в Україні та в Білорусії буде розглянута нижче якомога детальніше з двох причин. По-перше, вимагає спростування десятиліттями розповсюджувана радянськими "істориками" дезінформація про "злочинну роль", яку, мовляв, відіграли буковинці на теренах Білорусії. По-друге, важливо простежити, як вдалося колишнім членам Буковинського Куреня в умовах німецького терору, коли буковинці були усунуті навіть з найнижчих офіцерських посад у згаданих батальйонах, протягом двох років зберегти свою згуртованість і волю до боротьби, щоб при найпершій нагоді організовано стати до лав антифашистського, а водночас і антибільшовицького, повстанського руху в Україні і у Франції.
SCHUTZMANNSCHAFT BATALION-115 /КИЇВСЬКИЙ ПЕРІОД/
На початку 1942 р. командування вермахту вирішило створити ряд українських батальйонів охоронної поліції для боротьби з радянськими партизанами, які активізували свою діяльність на Поліссі. Зокрема, в Києві було сформовано нову військову частину — "Schutzmannschaft Batailon-115", який було розміщено на вул.Лівашовській у колишніх приміщеннях міліції. Командантом 115-го батальйону (українці називали його куренем) призначено майора Пфаля, заступником — гавптмана Поля; до кожної сотні і чоти приділено офіцерами одного німця і одного українця. Вояків батальйону, (а ними головно були колишні військовополонені-українці) в січні було обмундировано у військове взуття та литовську уніформу, в лютому їм видано ґвинтівки, і вони почали нести порядкову службу в Києві. Буковинці, які влилися до складу цього батальйону, були приділені до різних його сотень, не становлячи окремого підрозділу.
Сотенний В.Петричук і чотовий В.Аврам, 1942
Німці в той час намагалися зліквідувати будь-які свідчення українського характеру 115-го батальйону. На відміну від синьо-жовтих нарукавних пов'язок, які носили члени Буковинського Куреня, стрільці батальйону мусіли носити білі пов'язки з своїм порядковим номером (командир батальйону мав № 1). До якогось часу толеровані були тризуби на шапках, що їх стрільці отримували від своїх друзів з підпілля, але невдовзі і їх мусіли зняти.
Наприкінці лютого стало відомо, що в лісах приблизно в Старшини 102-го, 115-го і 118-го батальйонів
на військових курсах в Мінську в 1942 р.
Зразу ж після бою на місце пригоди було відправлено 2 у і 3-ю сотню 115-го батальйону під командуванням майора Пфаля. На місці попереднього бою знайдено всіх забитих стрільців; їх перевезено до села Хабине і з військовими почестями поховано на подвір'ї місцевої церкви. Після короткого відпочинку 1-а і 2-а сотні повернулися до Києва, а за кілька днів — і 3-а сотня".
Западноукраинские коллабррационисты, служившие гитлеровцам, оказывается, "герои вызвольных змагань" и в их честь нужно теперь салютовать 9 мая. Так, может заодно реабилитировать и восточноукраинских коллаборационистов, служивших Гитлеру? К примеру, в карательном подразделении Ваффен-СС «Дирлевангер».
Вот документы, цитированные из повести Алеся Адамовича «Каратели»:
«Из показаний Тупиги И. Е. в 1960 году:
«Мельниченко Иван Дмитриевич командовал ротой, ее называли у нас „украинской“. Командиром роты был немец Поль, но назывались „мельниченковцы“. А Мельниченко откуда‑то из‑под Киева, он грамотный был, он и раньше лейтенантом был. Черный, как цыган. В общем пустой человек, с коня не слезал и вечно пьяный. И все мельниченковцы такие, вот и в Нивках – сразу кинулись по сундукам да погребам. Мы бы всех партизан припутали, если бы не эти мародеры. Один Мелешка молодец, не растерялся, установил пулемет и… Я про то, что никакой дисциплины, одна самогонка и грабеж. Потом, в конце войны, он и еще сколько‑то убежали в лес…»
Страницы дневника Мельниченко с записями событий во время службы в батальоне СС
Из письма‑заявления Муравьева Ростислава Александровича (после приговора к расстрелу): Бывший эсесовец Муравьев Р.А. - преподаватель Киеского строительного техникума незадолго до ареста в 1970 г.
«В этом письме речь не обо мне, а о моей семье и моих родственниках.
2 сентября 1945 года я добровольно возвратился из Франции и в Советской зоне явился в контрразведку, считая, что моя фамилия и мои преступления ей известны. Но на меня, к сожалению, посмотрели с изумлением. Обо мне не знали. Тогда я поставил перед собой цель – наказать себя, но так, чтобы можно было трудом доказать правительству: мои преступления перед родиной совершены не из ненависти к Советской власти, а растерянностью в начале войны, страхом перед голодной смертью и возмездием со стороны карательных органов, трусостью перед смертью в момент пленения. Наговорил на себя «достаточно», судом был приговорен к 15 годам и направлен на шахты…
Никогда никому (а тем более семье, родственникам) я не рассказывал о своих преступлениях и думал, честно говоря, что уже не придется.
Я вас очень прошу – не передавайте огласке через газеты, радио, телевидение и другие каналы информацию о предстоящем процессе.
Вся моя семья и родственники – истинные труженики и порядочные люди в лучшем смысле этого слова. Я преступник, в
Я каким‑то образом оказался среди них уродом, так пусть же весь мой позор падет только на меня.
Будучи в плену, я во многом заколебался и считал, что навсегда потерял Родину. Я был совершенно обессилен и убит. Уже тогда я считал себя преступником и не понимал, почему так случилось. Я не могу точно сказать, почему оказался в стане врага. У меня не хватило сил сопротивляться, и я стал врагом по стечению обстоятельств. Всему виной война. Попав в плен, я считал себя конченым, потерянным для страны человеком. Я пошел на службу к немцам, т. к. у меня было одно желание – выйти из лагеря. Меня преследовала мысль, чтобы только выжить.
Все происшедшее со мной в 1942 – 1944 гг. я расцениваю как большое горе, причиненное Родине, а также мне и моей семье… Я не стараюсь защитить себя, однако я хочу сказать, что мы сейчас не такие, какими были тридцать лет назад… Но несмотря на все это, я считаю, что ко мне должна быть применена высшая мера наказания. Только прошу не обижать мою семью и не конфисковать имущества.
Я не отрицаю своей вины, не прошу снисхождения, но не могу принять на свой счет ряд преступлений. Я занимался укомплектованием кадров, рекомендовал офицеров и унтер‑офицеров, устройством семей полицейских, конфликтами между немцами и русскими – был просто офицером связи.
Я предал свою Родину, я изменник, я подлец, но я был солдат в стане врага, а не изверг и палач!..
В то время я был в основном солдатом, которому была противна такая жизнь, я лез всюду, где меня могли убить, но, к сожалению, пуля не нашла меня тогда.
Разве я знал, куда попал, когда из плена «добровольно» поступил в команду СД? Только через месяц узнал. Желание выжить, а также узнать, что же это за сила, которая смогла сломать Советскую власть (тогда казалось именно так), и привело к падению, а потом немцы окончательно связали одной веревкой с собой…
Только я лично никого не убивал, не истязал. Это наговоры. Зачем мне это было, если у меня было под командой столько людей? Уже за то, что я ими командовал, я больше, чем они, заслуживаю высшей меры. Какой мне смысл теперь отрицать?..»
Journal information