varjag_2007 (varjag_2007) wrote,
varjag_2007
varjag_2007

Исповедь бывшего солдата батальона "Нахтигаль"

Ув. novoross_73</lj>провел скурпулезную исследовательскую работу по изучению "подвигов" батальона "Nachtigall" во Львове.
Продолжение его работы здесь, здесь, здесь и здесь.

Проведенную работу гармонически дополняют эти свидетельства:

 
1.
Ми сидимо один проти одного. Розпочати розмову важко обом, з різних причин. Йому вже не раз доводилось отак сидіти вдвох, в одній кімнаті, і згадувати... Здається, до цього вже можна було б звикнути. Вже все давно сказано, висвітлена кожна най менша подробиця. Я не буду його просити поставити підпис під кожним аркушем списаного паперу. І все-таки він хвилюється. Закурює. Проводить рукою по передчасно посивілому волоссю, мовчить. Довго мовчить. Раптом встає, підходить до шафи, виймає якісь папери, книжки, зошити, кладе на стіл.
— Це моя кандидатська дисертація, — каже він.
— Я її майже закінчив. Результат трирічних спостережень. Проблема нова, у нас нею ніхто не займався, була лише одна спроба за кордоном. Але це дуже важливо для хворих, розв'язання цієї проблеми полегшить страждання людей.

І далі, без будь-якого зв'язку, продовжує:
— А так я живу. Це мій кабінет, там — спальня. Всі вигоди, окрема квартира. В сусідній кімнаті спить дитина. Дружина зараз на роботі. Ми обидва
з вищою освітою... І все це дала мені Радянська влада.

Закурює нову сигарету. Рука зрадливо тремтить. По паузі вимовляє, мабуть, найголовніше:
— Мені Радянська влада все простила. Все. Адже я зовсім не знав, що таке Радянська влада. Я не розумів, за ким іду. Прозріння прийшло пізніше... Зрозумійте, як важко мені нести через все життя тягар свого минулого. Брати з рук Радянської влади все те, що вона дає кожному громадянину, користувати¬ся благами Конституції і, думати: чи маю я на це право? Чи зможу за все віддячити? Адже я боровся проти тих, хто дав мені це життя... Важко. Мені простили, а я собі досі не можу простити. Ох, якби ви знали, як я ненавиджу своє минуле, всіх тих, хто штовхнув мене на манівці, хто обдурив мене двадцять років тому... А почалося це так.
2.
Навесні 1939 року йому минуло 19 років. Закінчивши школу офіціантів у Львові, він довгий час шукав роботи і, зневірившись, подався до Кракова. Війна і окупація Польщі гітлерівськими загарбни¬ками застали його офіціантом в одному з казино. Саме тоді почалося його падіння.

Говорити, що до цього привели якісь ідейні переконання, — безглуздя. У нього не було власного світогляду, ніяких ідейних переконань. У політиці він не розумівся. Була тільки мрія повернутися на батьківщину. Про це він думав, цим ділився з товаришами по роботі і якраз цього виявилося досить, щоб попасти в оунівське павутиння.

О, «провідники» з ОУН знали, як знайти шлях до серця самотнього хлопця! Він хотів знати, що діється на Львівщині, возз'єднаній в єдиній Українській Радянській державі, а вони підсилали до нього людців, що повтікали від народної влади, ненавиділи робітників і селян, які вперше стали справжніми господарями власної долі. Він одержував брехливі відомості про становище на Україні. Йому давали відповідну літературу, зверталися до його «свідомості», малювали райдужні перспективи створення «самостійної» України.

На початку 1940 року оунівці посилили розмови про можливість війни з Радянським Союзом і необхідність організації українських націоналістів на боротьбу з «москалями». З цією метою його відправи ли у Криницю, де під керівництвом гітлерівських інструкторів проводилась попередня військова підготовка. В Криниці зібралося понад 200 націоналістичних молодчиків, серед них були і колишні петлюрівці і майбутні бандерівці, люди без роду і племені, які мріяли нажитися на війні, повернути собі втрачені маєтки, землі і парафії, були і зовсім зелені юнаки, обдурені облудною націоналістичною пропагандою.
Через два — два з половиною місяці всіх перевезли до міста Нейгаммер у Німеччині, розмістили у військових таборах. Сюди прибули й інші групи українських націоналістів, сформовані в інших місцях. Всіх їх об'єднали в батальйон під німецькою назвою «Нахтігаль» («Соловей») нібито тому, що солдати батальйону добре співали українські пісні. Була ще одна назва, неофіціальна, — «Український легіон». На той час гітлерівці ще продовжували заігрувати з українськими націоналістами, обіцяли «самостій¬ність».

Батальйон був сформований у складі чотирьох рот, чисельністю близько 1.000 чоловік. Усім видали німецьку солдатську форму. Батальйон очолили гітлерівський офіцер Герцен і один з керівників оунівців — Роман Шухевич. Командирами рот, взводів і відділень були німецькі офіцери, а заступниками — націоналістичні «провідники», які добре володіли німецькою мовою і одночасно виконували обов'язки перекладачів. Перекладали вони тільки накази і часто тлумачили їх по-своєму, щоб часом солдати не подумали, що їх просто-напросто обдурили, перетворивши на гарматне м'ясо. Перекладачі щоразу під¬креслювали особливу «визвольну» місію легіону.

18 червня 1941 року батальйон прибув у район Радимно, на радянський кордон. Тут солдатам сказали, що «Нахтігаль» підготовлений для виконання спеціальних завдань у зв'язку з наступним нападом на Радянський Союз. (В чому полягали ці завдання, сказано не було).

У Радимно всім видали жовтоблакитні нашивки для погонів і металеві значки у формі тризуба, щоб носити на лівій стороні грудей.
Після нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз батальйон пішки рушив через Яворів до Янова, куди прибув 29 червня. В боях батальйон участі не брав.
У Янівський ліс, де тимчасово розташувався батальйон, прибув представник командування, офіцер у чині капітана, прізвище якого скоро стало відоме багатьом солдатам «Нахтігаля». Віднині всі розпорядження надходили від нього. Він став натхненни¬ком, ідейним керівником батальйону.
Його прізвище було Оберлендер.
3.
Пачки сигарет вистачило тільки на початок розмови.

Я хочу уявити собі співрозмовника таким, яким він був дев'ятнадцять років тому... Фотографії? Ні, не збереглися. Був молодим, безвусим. Був струнким, військова форма пасувала йому. В голові були захоплюючі думки — пройтися вулицями Львова, щоб усі подивились на нього, який він ладний, а потім поїхати в рідне село і покрасуватися там. Майбутнє вважалося чимсь героїчно-романтичним. Так, так. Саме цією примарною, брехливою романтикою націоналісти отруювали свідомість молоді, а потім цупко тримали її в своїх руках...

Коли стало відомо, що до Львова вже вдерлися передові військові частини, батальйон дістав наказ пройти через місто в стройовому порядку з українськими піснями. В місті батальйон розташувався в різних районах. Взвод, в якому він знаходився, розмістили на території газового заводу. Було це 30 червня 1941 року. І в той же день з взводу була відібрана група кадрових націоналістів для виконання спеціальних завдань. Його залишили нести караульну службу.

В групі були заступник командира взводу Григорій Лущик, Іван Паньків, Василь Панчак. Через чотири—п'ять днів група повернулась в казарму. Лущик відкрито вихвалявся своїми «подвигами», розповідав про те, що разом з ними були і націоналісти в цивільному, заздалегідь закинуті гітлерівцями на територію Радянського Союзу з диверсійними завданнями. Разом вони проводили арешти представників польської інтелігенції та всіх тих, хто співчував Радянській владі. Заарештованих розстрілювали. Лущик розповів, що він особисто брав участь у розстрілі польських учених на Вулецькій горі. Серед скатованих запало в пам'ять прізвище видатного вченого професора Бартеля, колишнього прем'єр-міністра Польщі. Не було жодних сумнівів, що акція по знищенню польської інтелігенції входила у фашистські плани поневолення слов'янських народів і була заздалегідь підготовлена отими цивільними, що входили в п'яту колону.

Вбивці смакували свої злодіяння, які вчиняли під покровом ночі. Вони хвацько розповідали, як хапали старих і молодих, жінок і дітей за наперед складеними списками. Як допитували, катували і стріляли в потилиці.

Через кілька днів взвод перевели на Стрійську вулицю, де зібрався весь батальйон. Вперше мій співрозмовник був присутній при розстрілі. Один з офіцерів батальйону знущався з колишньої студентки політехнічного інституту, а потім поставив її під стінку і тут же застрелив.

Був тут і Оберлендер. Він передав новий наказ: вирушити на Золочів...
Співрозмовник замовкає.
—Що ви робили в Золочеві?
— Охороняв табір військовослужбовців.
— Охороняли?
Відповіді нема.
— Що було з полоненими?
— Ви знаєте самі...

Так. Знаю. Недавно про це повідомили газети.

Колишній гітлерівський генерал Отто Корфес на сторінках «Берлінер цейтунг» підтвердив участь Оберлендера у масовому знищенні радянських і польських громадян. Генерал особисто бачив, як о 2 годині ночі в Золочеві нахтігальці розстрілювали чоловіків, жінок і дітей, кидали в ями п'ятиметрової глибини і довжиною близько 20 метрів. Поранених добивали на землі ручними гранатами.

Криваві сліди лишав батальйон Оберлендера. Він діяв за детально розробленим планом. Гори трупів ні в чому не винних людей, передусім інтелігенції, залишалися там, де пройшли його «солов'ї». Руками націоналістичних запроданців він розчищав «життєвий простір» для божевільного фюрера.

Після Золочева — Тернопіль. Вісімдесят нахтігальців сідають на велосипеди і їдуть через Волочиськ до містечка Сатанова. Інші рушають до Михальполя, бо були відомості, що там залишилися сім'ї радянських працівників.

До Сатанова взвод прибуває вночі. Навколо виставляються патрулі з наказом нікого не випускати, розстрілювати на місці. Керує «операцією» заступник Шухевича Василь Сидор. У нього в руках списки. Він вривається в квартири і стріляє в усіх, кого зустрічає. Помилування нема нікому.

Ось з хати вибігла злякана дитина, бігає по подвір'ю, шукає, де б заховатися. З хати виходить Сидор. Він спокійно наближається до дитини, яка притулилась до стінки. На дитині одна сорочечка. Маленькі босі ніжки виділяються на чорній землі. Сидор поволі наближається. Дитина бачить в його руці пістолет, кричить «Мама!», і в цей час Сидор стріляє просто у відкритий ротик.

Хтось розбуджений стріляниною відкрив вікно. Куля в голову, і кров стікає по стіні.
Трупи на вулицях, сходах, у квартирах, на ліжках. Сотні трупів.

Після Сатанова — Юзвин. Є випадки втечі з батальйону. Може, совість заговорила; може, страх за те, що колись доведеться відповідати. До того ж до гітлерівського командування доходять відомості про сепаратистські настрої оунівців. Воно вирішує припинити небезпечну для себе комедію з «самостійністю».

З Юзвина батальйон відправляють спеціальним поїздом до Кракова, звідти — у Нейгаммер. Тут батальйон роззброюють. Найбільш запеклих голово¬різів відправляють у спеціальні каральні частини для боротьби з партизанами у Білорусії і на Україні.
4.
Сповідь закінчена. Тепер залишається назвати прізвище мого співрозмовника. Він це розуміє і чекає запитання. Якщо це потрібно для викриття Оберлендера, він може виступити свідком і сказати про все прилюдно. Він згодний дати писані свідчення. Але...
Я розумію це «але». Він спокутував свою провину. Батьківщина простила йому злочин, вчинений 19 років тому. За ці роки він закінчив радянську вищу школу, став іншим. Свої знання він віддає народові.
Чи варто називати прізвище людини, яку знають такою, якою вона є зараз, і не знають її минулого?

Розповідь є ще одним обвинуваченням нахтігальців та їх ідейного керівника і натхненника, кривавого ката нашого народу Теодора Оберлендера.

Вона є ще одним обвинуваченням українських буржуазних націоналістів, які у звірячій ненависті до свого народу заливали рідну землю ріками крові.

Записав Ол. ПОДЧЕКАЄВ.


Продолжение следует... 
Tags: нахтигаль, оун
Subscribe
promo varjag_2007 сентябрь 14, 2015 14:01 71
Buy for 300 tokens
Вы все знаете, что все годы существования моего блога мой заработок не был связан с ЖЖ. Т.е. я не была связана и не имела никаких обязательств материального характера ни перед какими политическими силами и различными группами, кроме дружеских уз и благодарности знакомым и незнакомым френдам,…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 17 comments